Андрій Волчков
9.05.1989 – 30.08.2025
Випускник НаУКМА (факультет економічних наук, спеціальність «Фінанси», 2006-2010, 2013 рр.).
Військовослужбовець в/ч A4667, старший лейтенант.
Зник безвісті (загинув) 30 серпня 2025 р. під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом Батьківщини, в районі н.п. Горіхове, Покровський район, Донецька область.
Зі спогадів друзів:
Людина непересічної глибини і взірцевого виховання, старий друг з середини мого двадцятиріччя, коли я навчався в КНУ, а відпочивати їздив до Києво-Могилянської академії. В компаніях – нерідко мовчазний, часом до ексцентричності, – але ніколи через брак думок, – Андрій вражав мене неабияким розумом, і серцем, котрому мови ненависті чи смутку були чужими і незрозумілими. Я не пам’ятаю жодного моменту, коли б бачив його, як це називається, «не в настрої». Наші особисті зустрічі, хай і доволі рідкі, були для мене справжньою розрадою і ковтком повітря в складні часи. Андрій Волчков загинув 30 серпня на Покровському напрямку. Світла пам’ять тобі, мій любий друже.
Артем Кирієнко:
Здавалось би, не існує того часу, коли ми не були знайомі. Вперше ми з Андрієм зустрілися на першому курсі біля кафедри фізичного виховання, під час виставлення оцінок, і швидко знайшли спільну мову. Про що товаришують хлопці-першокурсники, окрім різноманітних академічних турбот? Про рок-музику, комп’ютери, мобільні телефони (у ті часи вони всі були різні – не повірите!), велосипеди, автомобілі (на першому курсі це можливо лише в теорії) тощо. Із плином часу наші теми для спілкування ставали ширшими, а дружба – глибшою. Інтелектуал, із інтелігентної сім’ї українського фінансиста – Андрію не потрібні були зусилля, щоб здобувати симпатію людей.
Самостійно та разом із сім’єю об’їздив Україну і весь світ: студентом на авто їздив із однокурсниками у ще неокупований Крим, бачив затоплену церкву в Гусинцях і цитадель в Батурині, милувався краєвидами Дністровського каньйону, досліджував гори Австрії та Німеччини, європейські столиці та маленькі містечка, бразильські водоспади…
Я ж, у свою чергу, щиро хотів, аби він, окрім водоспадів та альпійських галявин пізнав усі грані бурхливого студентського життя, підбивав його на різноманітні авантюри та чесно вчив його всім дурощам, які знав сам: наприклад, як правильно після кораблика залазити в гуртожиток до друзів по пожежному рукаву. Або як неквапливо під пивко і сир-косицю колупати мою 21-шу «Волгу». І він акуратно знімав свій дорогий годинник, засучував рукава і сумлінно, по лікті, пірнав у сталеві надра старої радянської біди.
Взагалі, Андрій був дуже легким на підйом. Піти разом гуляти в люту хуртовину пішки з Оболоні на Поділ? А чом би й ні! По-перше, в цьому світі навряд чи існувало щось, що могло його серйозно засмутити (тим паче якийсь сніг). По-друге, естетику зими потрібно відчути на своїй шкурі, а не через вікно. По-третє, це просто прикольно. Саме ці риси складали ядро його особистості.
Я завжди вважав і вважатиму, що еталоном людини є п’ятирічна дитина. Після того може бути тільки гірше – справа йде до старості. Андрій же, свідомо чи не свідомо, плекав у собі цю дитину і не дав їй загнутися в дорослому віці. І саме це притягувало до нього хороших людей і відштовхувало лихих. Кажу ж – безпосередній, допитливий, із оптимізмом дивився в охоплене імлою майбутнє. Дорослий дядько, сидячи на передовій під Покровськом, замовив собі додому величезний набір Lego Technic McLaren на 4 000 деталей і з нетерпінням вірив, що йому колись дадуть відпустку. Але, зрештою, конструктор поїхав за кордон до похресника…
Спокійний-спокійний. Як Садхгуру, чесно. Не пам’ятаю жодного разу Андрія розлюченим, засмученим – крайні спектри людських емоцій були йому непритаманні. Зазвичай такого рівня душевного спокою люди досягають протягом років, докладаючи нелюдських зусиль, медитуючи в Гімалаях або проходячи через сім кіл пекла. Андрій же просто таким народився. І з ним було про що помовчати. Багато кілометрів накрутили ми на велосипедах по Києву. Ми могли щось жваво обговорювати, аж раптом замовкнути, і без жодного дискомфорту проїхати декілька кілометрів, так само без жодного дискомфорту згодом відновивши нашу бесіду. Братське серце, не інакше.
А яким він був завзятим! Мало хто знає цю його рису, але він умів йти до кінця. Пам’ятаю, в літньому триместрі, під час лінивих пар, впіввуха слухаючи лекцію з якоїсь культурології/обж абощо, ми по черзі грали на Андрієвому макбуці в гру Trackmania (ноутбуки в ті часи були, дай Боже, в кожного десятого, чи навіть п’ятнадцятого). Треба було керувати гоночним болідом по карколомних трасах: приголомшливі віражі, трампліни, мертві петлі, їзда по стінах тощо. Складність трас варіювалася за кольором, так само як на гірськолижних курортах. І, звичайно, нові траси відкривалися лише тоді, коли всі минулі траси ти проїхав на золоті медалі. Я це до того, що цей маніяк пройшов усі чорні траси на золото! Я ж здався на половині червоних.
В один із останніх теплих днів жовтня 2023-го року ми з Андрієм закривали велосезон. Лампово об’їздивши стежинами чималу частину Голосіївського парку, ми домовились відкрити сезон наступної весни. Сказано – зроблено, зиму якось перезимували, прогноз погоди тішить, час пінгувати Андрюху. А він не пінгується! Не відповідає ані на дзвінки, ані на повідомлення. Знайшовся через місяць у навчальній частині. Тихо, без пафосних патріотичних маніфестацій на фб, нікому нічого не кажучи, взяв і мобілізувався. Мабуть, якби була можливість нічого не казати батькам, він би і тут промовчав. Взагалі, Андрій умів міцно зберігати таємниці та не казати зайвого. Про його воєнні звитяги знатимуть, мабуть, лише його командири та побратими. У його новинах з фронту завжди бракувало подробиць, якими він не ділився ні з ким – ані зі мною, ані навіть із власними батьками. Наші переписки були доволі лаконічними:
— Шо ти, друже?
— Та нічо, воюємо потроху. Кацапи лізуть, ми їх бараним.
— Дядя, як ти?
— Мені розвалило бліндаж.
— Сам цілий?
— Так.
Дуже посміхнуло, як у нашу останню зустріч моя мама безуспішно намагалася дізнатися деталі офіцерського розпорядку дня:
— Андрюша, дитино, розкажи, а як ви воюєте?
— Ну воюємо)
— Ну от ви прокинулись вранці, заварили кави…
— Так!
— Потім покурили папіроси…
— Не без цього)
— Ну а далі от що?
— А далі… ми на щось чекаємо!
— Добре… почекали. А після того, як почекали, що ви далі робите?
— А потім треба кудись піти!»
…І так би він на щось чекав, десь би ходив, дивився б, як ростуть дерева і слухав би, як падає сніг, врешті-решт, тихо зустрівши мудру старість. Але доля розпорядилась інакше. Андрій перестав відповідати на повідомлення. Зелений вогник «онлайн» на ФБ згас. Спочатку на декілька днів, потім на тиждень, потім на два. Як виявилось, назавжди. Навіки 36. Чи помер Андрій? На перший погляд, здається, що так. Але для мене він завжди буде частиною моєї внутрішньої команди. І не одному мені уві снах час від часу з’являтиметься його спокійний образ. Андрій залишив по собі слід, який ніколи не згасне!
Фото і спогади на сторінці Андрія Волчкова